Озвучено наслідки відсутності сталої аграрної політики для продовольчої безпеки країни

В українській аграрній політиці реформи давно стали хронічною хворобою. Міністерства зливають, подрібнюють, перейменовують — не для ефективності, а для галочки. За три десятиліття агросектор пережив більше «оптимізацій», ніж отримав реальної стратегії розвитку. Кожне нове об’єднання — як косметичний ремонт у зруйнованому фундаменті. І поки чиновники шукають назви для структур, село втрачає людей, землю й віру в майбутнє. Чому Україна застрягла в синдромі реформаторського невротизму розповів для агроблогу agronews.ua журналіст, оглядач з аграрних питань Володимир Чопенко.

Читай нас також у Viber та Telegram.

СИНДРОМ  РЕФОРМАТОРСЬКОГО НЕВРОТИЗМУ: Чому українське сільське господарство страждає від перманентних реорганізацій

За 40 років «прописки» в аграрній журналістиці (половина з яких – безпосередньо у структурному підрозділі Мінагрополітики) я пережив кілька реорганізацій профільного відомства. Вони пройшли крізь мене, як блискавки. Тому писатиму зсередини, як потерпілий, про найбільш провальні: створення мастодонта – Держагропрому у 1985 році і феномена «два в одному флаконі» – обʼєднання двох міністерств (економіки і торгівлі з агрополітики) у 2019 році. Ці програші незаперечні, доконечно визнані. У сенсі управлінського краху. Утім, на видноколі зримо бовваніє ще один: як прикінцевий вердикт уже цьоголітнього «новотвору» – народження Мінресурсів (Міністерства економіки, довкілля і сільського господарства), у якому аграрному секторові знову відвели треті ролі.

Одна й та ж команда державних управлінців удруге (!) за шість років вдається до сумнівної реорганізації. Коли чиновники не можуть вирішити проблеми по суті, вони вирішують їх «по формі» – змінюють структуру, перейменовують відомства, створюють нові «агломерації». І в такий спосіб намагаються припудрити нездатність довести започатковані реформи до логічного завершення та патологічну схильність до перманентних структурних змін. Найпотужніший сектор нашої економіки був і залишається полігоном для управлінських експериментів. Із плачевними наслідками для України.

Велика ілюзія інтеграції

Держагропром придумала не Україна. У ті часи самодіяльність процвітала хіба що на сільській сцені, у хор-ланках. І то – репертуар затверджували у райкомі партії. А у великодержавних зачинах завжди заспівувала Москва. Тому саме там народився Держагропром СРСР, а союзні республіки, зокрема УРСР, отримали вказівку створити аналогічні структури. Це рішення було частиною загальносоюзного курсу реформування управління сільським господарством, започатого в СРСР постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 11 листопада 1985 року «Про заходи щодо подальшого розвитку агропромислового комплексу країни». Нагадаю, що створення Держагропрому відбулося на тлі загальносоюзної Продовольчої програми 1982 року, яка мала на меті подолати хронічні проблеми радянського сільського господарства і нагодувати зрештою народ власними харчами.

Легко спустити згори вказівку «створити аналогічну структуру»… У нашого «новонародженого» множинне батьківство. Спершу про це заявили ЦК Компартії УРСР і Рада Міністрів Української РСР у постанові «Про Державний агропромисловий комітет Української РСР» за № 412 від 19 листопада 1985 р. До них через чотири дні долучилася Верховна Рада Української РСР, Президія якої видала Указ «Про зміни у системі органів управління агропромисловим комплексом Української РСР». Реформа обрала жертвою не лише Міністерство сільського господарства УРСР. Вона передбачала об’єднання функцій різних міністерств у єдиний комплекс — агропромисловий. Тому під ніж пішли Міністерство м’ясної і молочної промисловості УРСР (займалося переробкою м’яса, молока, харчовими комбінатами), Міністерство плодоовочевого господарства УРСР (контролювало виробництво й переробку фруктів, овочів, винограду), Міністерство сільського будівництва УРСР (будувало об’єкти агропромислового призначення, житло на селі), Міністерство харчової промисловості УРСР (займалося виробництвом харчових продуктів – борошно, масло, цукор тощо), Державний комітет УРСР по виробничо-технічному забезпеченню сільського господарства (Держсільгосптехніка) – забезпечував сільське господарство технікою, запчастинами, сервісом, Головне управління по садівництву, виноградарству і виноробній промисловості УРСР (спеціалізований орган при Раді Міністрів УРСР), Українське республіканське об’єднання «Укрміжколгоспбуд» (займалося міжгосподарським капітальним будівництвом). У складі новоствореної структури також опинилися НДІ, проектні організації, держконтроль якості, логістичні об’єднання (заготівля, зберігання, транспортування продукції). Власне, ні похорону, ні трауру, ні поминок не було, оскільки анульовані відомства поміняли лише таблички на Головні управління, залишившись у тих же обжитих приміщеннях, кабінетах і майже при повних штатах.

Притиралися вони між собою довго. Дуже довго. Власне, офіційним днем народження Держагропрому вважають 17 травня 1986 року, коли Рада Міністрів УРСР постановою № 185 затвердила Положення про Держагропром УРСР — центральний орган управління агропромисловим комплексом республіки. До цього це було просто напівлегальне збіговисько. Щось приєднували, когось ліквідовували, нові структури засновували… Нам здавалося цьому організаційно-броунівському рухові не буде кінця-краю. Вже 1988 року стало очевидно, що Держагропром не виправдав покладених на нього сподівань. У Постанові Ради Міністрів УРСР від 23 серпня 1988 року «Про схему управління Держагропрому УРСР» зазначалося: вдосконалення організаційної структури, підвищення ефективності роботи, прискорене технічне переоснащення не відбулися.

Ліквідовані провідні Міністерства були засновниками галузевих науково-виробничих журналів «Хлібороб України», «Тваринництво України», «Техніка АПК» та «Харчова і переробна промисловість». Періодичність видань давала змогу після відряджень спокійно поміркувати, аналітично осмислити ефект «злиття віку». Приїздиш у райцентр, а там тебе замість колишнього райсільгоспуправління із 15 фахівцями зустрічає РАПО (районне агропромислове обʼєднання) із 35-40 клерками і двома службовими автівками на весь загал. Увесь штат – по вуха в роботі. Лишень показники у господарствах не ставали вищими.

На папері єдина вертикально інтегрована система виглядала революційно. Держагропром охопив увесь ланцюг від поля до столу споживача: 474 районних агропромислових обʼєднання, близько 10 тис колгоспів і радгоспів, 15 тис переробних і обслуговуючих підприємств, 167 наукових закладів. Загальна чисельність працівників системи сягнула 7 млн осіб, із яких 619 тис – управлінці. Статистика вражала: 9% від загальної кількості працюючих у системі становили адміністративний персонал та обслуговуючі підрозділи. Це означало, що на кожних 100 працівників у полі припадало 9 чиновників у кабінетах. Для порівняння: у тогочасному американському сільському господарстві цей показник не перевищував 3-4%. Держагропром перетворився на найбільшу бюрократичну піраміду в історії української економіки. Три рівні управління – республіканський, обласний і районний – створили складну систему звітності, узгоджень і контролю, яка поглинала колосальні ресурси. Витрати на адміністративне управління зросли на 38% у період 1985–1989 років. Парадоксально, але система, створена для підвищення ефективності, стала втіленням неефективності.

Виробничі показники Держагропрому були суперечливими. З одного боку, система забезпечувала начебто певну стабільність постачання продовольства. З іншого – продуктивність праці залишалася катастрофічно низькою: у рослинництві вона знизилася на 12% у 1986–1990 роках. У 1990 році врожайність зернових в УРСР становила 35,1 ц/га, тоді як у Франції – 65 ц/га, а в Данії – 70 ц/га. У тваринництві — падіння виробництва молока на 9%, м’яса — на 7%. Капітальні вкладення в агросектор зросли на 42%, але приріст валової продукції становив лише 8%. Більшість коштів витрачалися на інфраструктуру, яка не була введена в експлуатацію. До зниження валу додалося й погіршення якості продукції. Частка її, що не відповідала стандартам, зросла з 4,3% до 11,7% у 1982–1990 роках. Для мене маркером держагропромівської ери стали талони на цукор. І не лише на нього. Але 1991 року його дефіцит становив 34%. Наш добробут, зведений на піску, хоч і солодкому, сипався… Пережована Продовольча програма так і зосталася недосяжною. Тому населення вдовольнялося здібнілим набором харчових продуктів, частина із яких – імпорт.

На третьому році життєдіяльності Держагропрому редакції згадуваних чотирьох відомчих журналів також поглинула тотальна централізація. Їх ліквідували заради одного товстого, на сто сторінок, журналу «Агропром України». Причому, двомовного. Під дахом уже не галузевих кольорових журналів, а чорно-білого «вінегретного» щомісячника, сусідували рослинництво, тваринництво, сільгосптехніка, харчопереробна промисловість, наука. Згідно зі штатним розписом жодного працівника не скоротили. Навпаки, колектив поповнився ще й перекладачами. Перший номер «Агропрому України» вийшов у січні 1989 року, останній – у грудні 1990-го. Можна сказати, мучилися ми недовго і після ліквідації Держагропрому знову повернулися до попередніх назв і форматів. За винятком журналу «Хлібороб України», у якому я трудився. У відділі пропаганди ЦК Компартії так і сказали: «Ніякого «Хлібороба»! Це ж сталінське «хлібораб»! Забудьте… Новий журнал називатиметься «Земля і люди України». Так ми разом із аграрним мастодонтом втратили і видання, засноване 1924 року… 

Епоха Держагропрому продемонструвала кілька важливих закономірностей, які, на жаль, наступні покоління українських реформаторів не засвоїли. Щонайперше, масштаб не гарантує ефективність. Створення величезних адміністративних структур автоматично не поліпшує результатів. Бюрократизація є неминучим наслідком централізації. Чим більша система, тим більше вона потребує координації, а отже – чиновників. Перейменування відомств не змінює мотивацію людей. Управління сільським господарством потребує спеціалізованих знань. Універсальні чиновники не можуть ефективно керувати специфічними галузями.

Держагропром був спробою створити аграрний мегахолдинг у радянському стилі. Виплеканий бюрократичний монстр не зміг адаптуватися до змін, не стимулював розвиток і фактично знизив конкурентоспроможність українського агросектору на порозі незалежності.

Хаос перехідного періоду

Про те, що Держагропрому гаплик, ми, журналісти, дізналися посеред літа 1990 року. Головного редактора викликали у відділ пропаганди ЦК Компартії і сказали: передплату на 1991 рік на «Агропром України» не оголошуйте. Із січня повертаємося до попередніх назв журналів… Довогори із комбінатом друку «Радянська Україна» і «Союздруком» укладайте вже на нові журнали.

Власне, воно до того йшло. Кришився колись монолітний СРСР, а з ним сипалася і агропромівська система. Українське сільське господарство потребувало кардинальної трансформації. Початок демонтажу радянської аграрної системи поклала постанова «Про земельну реформу» і Земельний кодекс України, ухвалені Верховною Радою України 18 грудня 1990 року. Реалізація постанови, як складової частини переходу економіки держави до ринкових відносин, мала перерозподілити землю з одночасною передачею її селянам у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам і організаціям. Формула «земля-людина-виробництво» мінялася на «людина-земля-прибуток». Реалізовувати її мало Міністерство сільського господарства, яке «натуралізував» Закон «Про перелік міністерств та інші центральні органи державного управління Української РСР» від 13 травня 1991 року. Через рік постанова Кабміну України № 252 від 19 травня 1992 року возвеличила його до Міністерства сільського господарства і продовольства України. Аграрний сектор знову потрапив у вир інституційних змін.

Перехідний період 1990-2000 років характеризувався не стільки реформами, скільки хаосом. На місці ліквідованого Держагропрому замість чіткої системи управління зʼявилася мозаїка із різних відомств, комітетів і агентств, які часто дублювали функції одне одного. Наслідки управлінської анархії не забарилися. Виробничі показники сільського господарства України впали катастрофічно. Зернові культури: 1991 рік – 38,7 млн тонн, – 1995 – 34, 1999 рік – 24,6 млн тонн.  Молоко: відповідно 22,7 млн тонн, 17,3 і 13,8 млн тонн. Поголівʼя великої рогатої худоби: 1991 рік – 9,4 млн голів, 1995 – 7 і 1999 рік – 4,8 млн голів. Це було найбільше падіння виробництва в мирний час в історії українського сільського господарства. Причини комплексні: руйнування старих звʼязків, відсутність нової системи управління, брак інвестицій, інфляція. Але однією з ключових причин була саме управлінська анархія. Хаос породив драматичні соціальні наслідки. Сільське населення України скоротилося із 17,1 млн осіб у 1991 році до 15,8 млн у 2000 році. Рівень бідності на селі сягнув 60%, що в 1,5 разу перевищувало середній показник по країні. Особливо постраждали регіони з розвиненим тваринництвом. Чернігівська, Сумська, Полтавська області втратили до 70% поголівʼя великої рогатої худоби. Цілі села обезлюдніли, соціальна інфраструктура села була зруйнована.

У наступні двадцять років (2000-2019 рр.) влада не втомлювалася шукати оптимальну модель управління аграрним сектором. Спершу вона обрала флагманом Міністерство аграрної політики у червні 2000 року. Затим на носі змінилися вахтові і до титулатури Міністерства аграрної політики 9 грудня 2010 року додали «та продовольства». Виробничі показники почали оживати, тягтися до світла. Виробничий прорив продемонструю на валовому зборі зернових. 2000 рік – 24,4 млн тонн, 2010 – 39,2 і 2019 рік – 75,1 млн тонн.  За врожайністю також відчутний поступ: відповідно 26,5 ц/га, 32,8 і 42,5 ц/га. Та найбільш строката діаграма експорту зерна. 2000 рік – 1,4 млн тонн, 2010 – 16,2 і 2019 рік – 50,4 млн тонн. Про що свідчать ці показники? Про те, що стабільна система управління дійсно може бути результативною. Україна перетворилася з імпортера зерна на одного з найбільших світових експортерів.

Аграрне відомство протягом майже двох десятиліть функціонувало без кардинальних реорганізацій. Це дало змогу накопичити досвід, сформувати стабільні команди, налагодити взаємодію з галуззю. Поступово формувалася когорта професійних управлінців, які розуміли специфіку аграрного сектору. Стабільне управління створило умови для інвестицій у технологічну модернізацію. Великі агрохолдинги отримали можливість довгострокового планування. Міністерство змогло вибудувати систему роботи з міжнародними партнерами, що відкрило нові експортні можливості. Проте навіть у цей відносно успішний період Україну ятрили серйозні проблеми. Соціальна інфраструктура села продовжувала деградувати: закривалися школи, медичні заклади, рвалося транспортне сполучення, втікала молодь… Село оточували знесилені поля, окуповані агрохолдингами, з якими не могли нарівні тягатися дрібні фермерські господарства. Це – наслідки аграрних реформ навиворіт, без людського обличчя.

Коктейль «два в одному»

Житейська закономірність: якщо на вищих щаблях владної драбини відбуваються зміни, чекай «перезавантаження» і на нижніх, аж до погреба. Тому з приходом президента Володимира Зеленського навіть без його обіцянки «зламати систему» анітрохи не сумнівався: аграрні постаті мінятимуть! Але нова команда не обмежилася лише тасуванням кадрів, вона завиграшки розірвала інституційну спадкоємність. Кабмінівська постанова № 829 від 2 вересня 2019 року «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» ухвалила рішення реорганізувати Міністерство аграрної політики та продовольства з Міністерством економічного розвитку і торгівлі. І звідтоді сільське господарство, як апендицит, притулилося у хвостику новоствореного Міністерства економіки, торгівлі і… сільського господарства.

Очолив його Тимофій Милованов, великий економіст із маленької школи економіки, розквартированої на великому столичному Подолі, якому вручили віжки новоствореної структури під час першого засідання Верховної Ради України 29 серпня 2019 року. Чим він запамʼятався хай навіть і за короткий час сидіння в іпостасі міністра? Окрім влучної безсторонньої характеристики про самого себе… Мені, приміром, порадами під час публічного виступу як чхати у натовпі під час пандемії ковіду: під пахву або ж у рукав. Тоді подумав: якщо реорганізація виконавчої влади, за словами реформаторів, спрямована на оптимізацію структури міністерств і заощадження бюджетних коштів, то Милованов цілком міг сумістити і посаду міністра охорони здоровʼя.

А всерйоз, то еквілібристичні виступи Тимофія Милованова не додавали оптимістичних обертів аграрному середовищу. Власне, як і останній йому. Одна справа,  макроекономічні показники, у яких Тимофій купався, а друга – незрозумілі цифірки, які беруться з поля, ферм, переробних цехів і нерозривно повʼязані із нашою життєдіяльністю. Аграрна галузь – специфічна і «універсали», – чи то доктори економіки, чи то правники, юристи, банкіри у ній малоефективні. Доведено практикою!  Без спеціалізованих знань ти – пігмей. Я вже не кажу про зовсім прості підступні запитання аграрного ЗНО: що означає «підкувати коня півтора разу», куди вернути, погейкуючи  «соб!», «цабе!», чи «чому корова жує зелену пашу, а молоко – біле»? Власне, я не збираюся вішати на  Милованова всіх собак, оскільки він пропрацював усього-то півроку. Хоча наміри були ого-го: шаблі наголо! Тимофій цілився і на приватизацію державних підприємств, і на запровадження ринку земель сільськогосподарського призначення, і на детінізацію аграрних ринків та земельних відносин, і на лібералізацію/легалізацію трудових відносин, і на розширення доступу до міжнародних ринків, і на перезавантаження системи професійного навчання…

«Безумовно, об’єднання міністерств носить не лише бюрократичний, а і стратегічний характер. І в цьому стратегічному вимірі нам критично почути ключових стейкхолдерів. З огляду на це ми плануємо проведення координаційної зустрічі з представниками аграрного сектору для визначення больових точок і перспектив. Налагодження ефективного діалогу – наш виклик і можливість», – казав Тимофій Милованов. І підкреслив, що докладе максимум зусиль, аби життєвий сільськогосподарський цикл не порушився.

Але цикл дав збій навіть без втручання Милованова. Збігло чотири місяці і напередодні нового, 2020 року, завершили лише обʼєднання структур двох міністерств. Зрозуміло, що під час злиття частину функцій централізували, позбулися дублюючих і скоротили непрофільні. А з лишком функцій вихлюпнули і їх виконавців: з Мінекономіки звільнили 27 осіб, зокрема держсекретаря та 15 керівників структурних підрозділів (50% керівного складу) і ще понад 100 осіб виявилися зайвими. Кадрові втрати у МінАП склали: держсекретар, 9 голів департаментів та ще 79 осіб. До виробничих показників, звісно, ще не приступали… Паралельно очищали від старих кадрів державні підприємства, установи: Укрспирт, Аграрний фонд, Державна служба з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, Державне агентство резерву України, Державне космічне агентство України… Не лише у столичних офісах, а й обласних філіях.

Але за фаховою та динамічною розбудовою нового міністерства губилася власне економіка країни та її аграрний сектор. Останній узагалі втратив прямий голос у формуванні державної політики. І це справді ускладнило технічну співпрацю з ЄС, де аграрне питання — одне з ключових. Україна, нагадаю, уповзає (саме такими темпами, навіть не кволою ходою) у Євросоюз із 2014 року. Усе це – не пряма винуватість Тимофія Милованова. Бо підготовка до вступу в ЄС передбачає складні багаторічні процеси, які виходять за межі каденції одного міністра. Але сповільнений рух саме євросоюзівських кейсів змусив «реформаторів» урядовою постановою № 1344 від 28 грудня 2020 року відновити Мінагрополітики.

Реанімоване відомство, новий міністр… Місяць на підготовку і внесення на розгляд уряду проєктів положень, змін до актів… Знову півроку на розкачку. Знову – захмарні цілі і несхитна віра, що все вдасться. А втім, до кінця 2022 року уряд подумував тихцем злити МінАП із Мінекономіки і взагалі прибрати з назви нового відомства «аграрну політику». Новий блок планували прикрасити табличкою  «Економічне зростання та інновації». Трансформація зачепила б і решту 20 міністерств, які «утрамбували» би до 12. Минулося. Та ненадовго…

Ціна інституційної амнезії

Не знаю, які джмелі і про що гудуть у головах нинішніх «реформаторів». Ніхто не знає. Навіть однопартійці. Не якісь там рядові, а з керівної обойми, як от досвідчений «служник» Віталій Коваль, донедавна – міністр агрополітики. Він до останнього вірив, що ніхто не стане повторювати помилку, яку зробили кілька років тому. А тут – раз! І ні міністерства, ні його… Лише бездушні рядки постанови Кабміну № 903 від 21 липня 2025 року: «Прийнято рішення ліквідувати Міністерство аграрної політики та продовольства… і покласти його функції на Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства України»». І вже новий міністр «тріади» Олексій Соболєв тішиться найбільшим міністерством в уряді, з командою близько 1500 чоловік. А коли ти ще й очолюєш урядовий комітет з питань економічної, фінансової, аграрної, інвестиційної, санкційної політики, координації роботи з питань організації гуманітарного розмінування, розвитку підприємництва, ефективного управління державною власністю, захисту довкілля та природних ресурсів, то ти з таким «функціоналом» майже віцепремʼєр.

Мегаобʼєднання! Але ця купа добрá неспівмірна із втратою згадуваної мною інституційної спадкоємності. Удруге, за короткий період, однією і тією ж політсилою. Якщо, за словами міністра, один із стратегічних пріоритетів — євроінтеграція, а 40% усієї підготовчої роботи до вступу в ЄС — це аграрний блок, то тоді ліквідація лідера – алогізм. Скажу гостріше: ліквідація профільного аграрного міністерства – це свідомий акт. Дія, що віддаляє євроінтеграцію, потенційно відтерміновує вступ України до ЄС, особливо, в амбітні терміни – до 2027 року.

Після бездумної 2019 року реорганізації Мінагрополітики, «після Милованова» Єврокомісія тицьнула носом українських управлінців у «досягнуте», – у конкретні факти. Дивіться, – сказали європейські чиновники, – обʼєднане міністерство не змогло забезпечити ефективне управління ні економічною, ні аграрною політикою. Аграрні питання «розчинилися» серед загальноекономічних проблем і втратили свою специфіку. Серед негативних управлінських тенденцій – втрата галузевої експертизи, зниження якості регуляторних рішень, погіршення взаємодії з бізнесом. Якщо взяти міжнародні наслідки, вони теж не ахові. Переговори з ЄС щодо аграрних питань ускладнилися, довіра міжнародних партнерів знизилася… Навіщо город городити?! Краще засвойте уроки світового досвіду. Проаналізуйте, приміром, американську модель. Міністерство сільського господарства США (USDA) є одним з найефективніших аграрних відомств у світі. Створене у 1889 році, воно демонструє рідкісну стабільність структури та функцій. Ключові принципи: спеціалізація. USDA зосереджене виключно на аграрних питаннях: науковість – потужна дослідницька база із понад 100 наукових центрів, інноваційність – інвестиції у розвиток нових технологій, стабільність – структура не змінювалася кардинально протягом 135 років. Як результат, США – найбільший експортер сільськогосподарської продукції у світі. Продуктивність американського сільського господарства зросла у 16 разів із 1948 року, частка витрат на продовольство у доходах американців – найнижча у світі (6,6%). Франція демонструє іншу успішну модель управління аграрним сектором. Міністерство сільського господарства та продовольства тісно інтегроване з ЄС (САП – спільна аграрна політика). Підтримує малі фермерські господарства, акцентуючи на якості продукції (система AOC). При цьому економічні  та екологічні цілі збалансовані. Що маємо на виході? Франція – другий експортер сільськогосподарської продукції у світі, зберігає сільські території та їх соціальні структури, високі стандарти якості та безпечності продукції. Придивіться до німецької моделі: Федеральне міністерство продовольства та сільського господарства. Німеччина демонструє успішну інтеграцію аграрної та екологічної політики, але в рамках одного спеціалізованого міністерства. Екологічні вимоги інтегрує у сільськогосподарське виробництво, розвиває органічне виробництво, у якому лідирує. Успішно модернізує сільське господарство Східної Німеччини. Будьте як Німеччина! Висновок який? Усі успішні країни мають спеціалізовані аграрні міністерства. Навіть коли вони включають екологічні функції, основний фокус акцентують на сільському господарстві. Стабільність структури – основа ефективності. Країни з найуспішнішим сільським господарством не проводять перманентних реорганізацій. Структура може еволюціонувати, але не революціонізуватися. Зрозуміли?

Наші на знак згоди кивнули головами і… повторили експеримент, але в ще більш амбіційному форматі. Тому я несхитний: зробили свідомо. А от трактувань оцього «свідомо» може бути кілька. «Свідомо» як політична короткозорість та управлінська нетямущість. За цією версією, уряд не ставить за мету зірвати євроінтеграцію. Він діє «свідомо» в рамках своєї, можливо, хибної логіки, де короткострокові політичні цілі та уявлення про «ефективність» переважають над довгостроковими стратегічними завданнями. Ілюзія оптимізації: уряд щиро вірить, що скорочення кількості міністерств є ознакою ефективності. Це – популярний, але часто помилковий підхід «менеджеризму», коли форма (кількість відомств) ставиться вище за зміст (якість управління). Чиновники «свідомо» прагнуть оптимізації, не розуміючи, що руйнують функціональність. Сюди можна приплюсувати і нерозуміння САП (Спільної аграрної політики) ЄС — найскладнішого і найдорожчого механізму Євросоюзу. Він становить майже третину усього бюджету ЄС. Це – тисячі сторінок регуляцій, квот, стандартів і фінансових інструментів.

Українські урядовці можуть просто не усвідомлювати, що для імплементації та адміністрування такої системи потрібен не просто департамент, а повноцінне, потужне, спеціалізоване міністерство. Вони «свідомо» ігнорують складність завдання. Рішення може бути результатом внутрішніх домовленостей, боротьби за вплив та фінансові потоки. У такій боротьбі стратегічна мета вступу до ЄС відходить на другий план перед тактичною метою контролю над певними сферами. Висновок за цією версією: це – не злий умисел, а «свідоме невігластво» та «управлінська короткозорість». Уряд діє як людина, яка «свідомо» вирішує зекономити на фундаменті, будуючи хмарочос. При цьому щиро вірить, що так дешевше і швидше, не розуміючи, що будівля завалиться.

«Свідомо» можна трактувати і як цинічний розрахунок або навіть саботаж. Ця версія значно похмуріша. Вона припускає, що уряд (або певні групи впливу у ньому) розуміє наслідки, але йде на це з певних причин. Аргументи на користь цієї версії: створення керованого хаосу. Реорганізація дозволяє «обнулити» попередні напрацювання, змінити кадри, перерозподілити фінансові потоки та контроль над державними активами (наприклад, землею, лісами, водними ресурсами). А євроінтеграція з її прозорістю та жорсткими правилами заважає цьому. У такий спосіб можна гальмувати невигідні реформи. Адже вступ до ЄС в аграрній сфері вимагає імплементації жорстких екологічних норм (Green Deal), санітарних та фітосанітарних стандартів, що може бути невигідно певним великим агрохолдингам, орієнтованим на екстенсивну модель виробництва. Затягування вступу дає їм додатковий час для отримання надприбутків за старими правилами.

Ще один складник – зовнішній вплив. Я не виключаю активізацію певних сил, не зацікавлених у повноцінній інтеграції України до ЄС. Класичний інструмент гібридного впливу – створити інституційні перепони. Висновок за цією версією: уряд «свідомо» створює умови, за яких вступ до ЄС у заплановані терміни стає неможливим. Це може бути як «свідоме» відкладання процесу заради власних інтересів, так і прямий саботаж євроінтеграційного курсу під прикриттям реформ.

Власне, як не крути, незалежно від мотивів – чи це трагічна некомпетентність, чи цинічний розрахунок – результат однаковий: ліквідація профільного аграрного міністерства, що є функціональним саботажем євроінтеграційного процесу в аграрній сфері. Європейський Союз веде переговори з інституціями. Вони потребують стабільного, компетентного, професійного партнера. Коли Україна замість посилення такого партнера перед найскладнішими переговорами його ліквідовує, вона посилає Брюсселю однозначний сигнал: «Ми не готові!», «Ми не розуміємо серйозності завдання», «Наші внутрішні процеси хаотичні і непередбачувані». Дії нинішнього уряду обʼєктивно відкидають країну від мети вступу до ЄС у 2027 році, роблячи цю мету практично недосяжною в аграрному секторі. А оскільки останній є одним із ключових і найскладніших у переговорах, це ставить під загрозу весь процес. Певен, цього разу Єврокомісія вже не бавитиметься і не переконуватиме наших «реформаторів», оперуючи ІСУ (індекс стабільності управління). Фахівці провели кореляційний аналіз між періодами структурних змін та динамікою ключових показників і отримали обʼєктивну оцінку впливу адміністративних реорганізацій на виробничі показники українського сільського господарства. У періоди «експериментів» цифри виглядають гіршими на тлі оптимістичної статистики сталих періодів розвитку аграрного сектору.

Прагни!

Стати повноправним членом Євроспільноти до 2027 року – амбітна мета. І нинішній уряд з усіх сил тягнутиметься до жаданої  цілі, яка блимає, як Воронцовський маяк. Та ще й вабить «гостинцем» у майбутньому семирічному бюджеті ЄС на 2028-2034 роки: 100 млрд євро, які Єврокомісія заклала на підтримку України, – передвступне фінансування через Ukraine Facility, програми відновлення, технічну допомогу. Але для вступу до ЄС треба принаймні виконати «домашнє завдання»: заповнити законодавчо і практично певну кількість кейсів. Перелік «валіз», які згадуються у стратегічних документах, зокрема Стратегії розвитку аграрного сектору України до 2030 року та Майстер-плані євроінтеграції агросектору, і належать до парафії Міністерства аграрної політики, вбирається у солідний список. Пʼять із них ключові: гармонізація зі Спільною аграрною політикою ЄС (CAП) та інституційна готовність (CAP Alignment and Institutional Readiness), безпечність харчових продуктів та ветеринарний контроль (Food Safety and Veterinary Control), фітосанітарні вимоги та охорона здоров’я рослин (Phytosanitary and Plant Health Compliance), сталий розвиток сільських територій та впровадження підходу LEADER (Sustainable Rural Development and LEADER Approach), субсидії та регулювання аграрного ринку (Agricultural Subsidies and Market Regulation). Вони охоплюють як законодавчу гармонізацію, так і практичну імплементацію норм ЄС у сфері сільського господарства.

Не займатимуся трепанацією згаданих кейсів, їх готовністю до схвалення: це – тема окремої публікації, якщо когось зацікавить. Власне, і без їх виконання можна мати доступ до 100 млрд євро. Але без цих кейсів Україні не відкриють двері до структурних фондів, аграрних субсидій CAП, програм розвитку сільських територій, тобто, до повного спектру фінансування, як будь-якій державі-члену. Успішне впровадження пʼяти ключових аграрних «валіз» є не лише технічною вимогою acquis communautaire, але й індикатором фінансової довіри з боку ЄС. Acquis communautaire — це сукупність законодавства, норм, стандартів, практик і принципів, які становлять правову основу Європейського Союзу. Це все те, що ЄС напрацював за десятиліття свого існування і що обов’язково мусить прийняти та імплементувати кожна країна-кандидат перед вступом до Союзу.

Чому аграрні кейси критичні для фінансової довіри? Спільна аграрна політика як тест на інституційну спроможність. Гармонізація із CAП вимагає створення прозорої системи субсидій, моніторингу земель, контролю за екологічними стандартами. Це – інфраструктура довіри, без якої ЄС не може делегувати фінансові ресурси. Безпечність харчових продуктів і ветеринарія є частиною єдиного ринку ЄС. Їхня імплементація демонструє здатність України забезпечити контроль за коштами, що йдуть на підтримку виробників, а також гарантувати безпечність продукції, що фінансується. Фітосанітарні заходи — це не лише про здоров’я рослин, а й про довіру до українського експорту, який може отримувати дотації. ЄС фінансує лише ті системи, які не створюють ризиків для внутрішнього ринку. Упровадження підходу LEADER — це тест на залучення громад, прозорість розподілу коштів та ефективність місцевих ініціатив. ЄС фінансує лише ті моделі, які мають механізми контролю і зворотного зв’язку.

Не деталізуючи, скажу, що на нинішньому етапі вбачаються ризики для фінансової довіри, спричинені фрагментацією інституцій (особливо після реорганізації міністерств), відсутністю єдиного реєстру аграрних субсидій, низькою якістю аграрної статистики і затримкою в імплементації фітосанітарних директив. Та навіть якщо сучасне Мінресурсів успішно реалізує пʼять аграрних кейсів, Україна має пройти повну процедуру переговорів по 33 кластерам acquis communautaire, які охоплюють усі сфери політики ЄС, –  від сільського господарства до конкуренції, екології, юстиції. Це – наступний рівень складності, і він є обов’язковим для вступу.

33 глави acquis… І 33 роки життя Христа. Символізм! Паралелі, які варто осмислити. 33 роки Ісусового життя позначені новою етикою – любов, жертовність, істина. Кожна глава acquis – як окрема станція на шляху до «європейського воскресіння». Якщо Україна пройде їх, то увійде у нову політичну спільноту – ЄС, засновану на верховенстві права, солідарності, сталому розвиткові.